Урок-реквієм «Згадаємо суворі ті роки…»
12 травня в Університеті ДФС України відбувся урок-реквієм «Згадаємо суворі ті роки…». Організатором заходу був Михайло Григорович Івануц. У ході заходу були згадані події 22 червня 1941 року, коли вся країна спокійно відпочивала від денних турбот, нацистська Німеччина, без оголошення війни, вчинила варварський напад на нашу Батьківщину. Саме в цю чарівну ніч ворожі бомби і снаряди впали на мирну землю. Україна стала ареною жорстоких смертельних боїв: 58 дивізій, 1500 літаків, 1200 танків були направлені на неї…
Для нашої Батьківщини ця страшна війна розпочалася далекого 17 вересня 1939 року, коли сталінська Червона армія за таємною згодою з гітлерівською Німеччиною згідно пакту «Молотова-Ріббентропа» захопила землі Західної України. Вона принесла на своїх кривавих багнетах ті нелюдські страждання, які устиг вповні відчути народ Наддніпрянської України. А вже 22 червня 1941 року рожевий світанок поглинув кривавий танок, що тривав 1418 днів і ночей – дві ідеології – комунізм і фашизм зіткнулися в страшному двобої, що коштував мільйон людських життів.
У страхітливому вогнищі війни народилися мільйони героїв, чиї подвиги стали легендою і вічно житимуть у віках, викликатимуть захоплення і велику шану всіх наступних поколінь вільних і чесних людей світу. Наші люди проявили неповторну мужність, відстоюючи волю і незалежність своєї Батьківщини. За героїчні подвиги у Великій Вітчизняній війні звання Героя Радянського Союзу удостоєно понад 11 тисяч чоловік. У числі відважних захисників Вітчизни були і діти. У війні не жіноче обличчя… Але скільки жінок, юних дівчат виносили на своїх тендітних плечах поранених, збивали ворожі літаки, були снайперами, виконували чоловічу роботу в тилу ворога. А скільки їх було в партизанських загонах. Вони ходили в розвідку, лікували ранених, забезпечували зв’язок з Великою землею і часто гинули, не проронивши ні слова фашистських катів. А скільки матерів, сестер, коханих чекали і не дочекалися своїх синів, братів. Чоловіків. У народі вірно кажуть, що час невладний над материнським горем. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку. Коли пролунало страшне слово «війна», вони ніколи не принесуть спокою матерям, діти яких віддали найдорожче – життя у боротьбі з фашистськими загарбниками. Чотири роки…
Тридцять чотири тисячі годин… Дві тисячі шістсот кілометрів від Москви до Берліна. Так мало? Дійсно, якщо літаком – то всього-на-всього три години польоту, а перебіжками, по-пластунськи – аж чотири роки. Довгих, тяжких чотири роки.
Все далі в історію відходять жорстокі битви Другої світової війни, в яких наш народ проявив справді героїчну мужність, відстояв честь і незалежність Батьківщини. Уже давно на місці руїн і попелищ виросли світлі квартали міст, нові заводи і фабрики, здається, ніщо не нагадує про війну. Але ніколи не будуть забуті імена тих, хто в тяжкий для нашої країни час здійснив неповторні подвиги, хто не пощадив самого життя, заради щастя нинішніх поколінь. Потрібно завжди пам’ятати, якою дорогою ціною завойоване наше щастя. Чого варта перемога поділилися з нами своїми спогадами ветерани Другої світової війни, а саме: Олександр Йосипович Парубець, Валентина Гаврилівна Кулініч, Ольга Іванівна Сластьоненко. Дорогою ціною дісталася нам Перемога.
Я знаю, що пройдуть роки, змінюватимуться люди, покоління і настане той час, коли зовсім не залишиться живих свідків такого страшного лихоліття…Але я впевненна. Що залишиться пам’ять про них. Про їхні подвиги. Про ту жорстоку і бездушну війну, яка забрала життя мільйонів людей, принесла лихо на нашу українську землю. Від нас залежить, щоб це залишилося у пам’яті наступних поколінь. Бо без пам’яті немає майбутнього.
