Т. Шевченко: «Історія мого життя є частиною історії мого народу…»

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титла,

Ні ще тії коми…

Т.Г. Шевченко

Наш народ – спраглий народ. Спраглий до національної гідності, до істинного патріотизму, до духовної волі. До знання історії своєї спраглий. Нація – вона як тіло, що складається з мільйонів мікроорганізмів. А де ви таке тіло бачили, яке без води хоч тиждень проживе?! Нам би напитись. Шевченковим словом напитись! Упиватися ним. Витягувати всі соки з нього. Витягували б – та не витягли б. Бо криниця ця глибока, бездонна. Колись її наповнювало чисте джерело, що з’явилось несподівано, як сонячний промінь посеред холодної зимової ночі, на, здається, благословенних кимось у той день землях Київщини. А тепер вода ллється в криницю прямо з неба. Ти нахились над нею, і вона вмиє тобі обличчя теплим весняним дощем, змиє твій гріх. Гріх перед Батьківщиною, як і гріх перед собою.

Багато місця у Шевченковому подарунку нашій квітучій землі займає тема історії. Адже минуле – це фундамент, без якого щасливе майбутнє не збудуєш. Хіба довго стоять будинки без фундаменту?! А в нашому минулому, погодьтесь, багато таких «цеглин», яких не зруйнують не те що роки, а навіть століття. Сучасним людям на долю випало не тільки покласти біля них нові, а ще і залити їх цементом так, щоб ніхто не зміг ніякими силами хоч щось звідти витягнути. А як можна зацементувати те, про існування чого навіть не здогадуєшся?! Правильно, ніяк.

Шевченко це усвідомлював і доклав усіх зусиль, щоб наш народ ті цеглини побачив. Першими його творами, у яких співають дзвони далекого минулого, стали «Іван Підкова», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч». Ці вірші возносять нас до небес, а потім звергають на землю. Ці вірші показують нам чудесні сади, а після цього примушують дивитись на пустелю, яка зараз приблудилась на їхнє законне місце. Ці вірші примушують нас радіти, що були у нас в історії такі героїчні сторінки, і сумувати, що саме таких більше не буде.

Історія… Вона йде далі, не стоїть на місці. Сумно, якщо на місці стоїмо ми. А ще гірше, якщо йдемо назад. Просто перекреслюємо все, що так довго здобувалось, за що так довго боролись наші діди-прадіди. Уся дорога нашого народу до незалежності – це дорога кривава, страшна дорога. Повернути назад – усе одно що пройти босими ногами по кістках. Не чужих кістках, а своїх власних. Бо наш народ – це і є ми самі. Кожен – чи живий, чи мертвий – УКРАЇНЕЦЬ. Для когось бути українцем – важкий хрест, але для когось – велика честь. А от для Шевченка – усе разом!

Тарас Григорович подарував нам «живу» історію. Це не просто безкінечна плутанина дат, причин і наслідків. Його твори – живі свідки історії. Поза часом, поза простором вистраждані.

Головне у вивчені минувшини – не зазубрити хронологічну послідовність подій, а почерпнути щось для себе, для свого світосприйняття. Перейняти досвід поколінь, віків. Зрозуміти, що ми – велика нація. Не раби, але і не рабовласники. Рівні перед усіма і всі рівні перед нами. А також – що ми повинні боротися, не палити все, що дісталось нам у спадщину, а, навпаки, примножувати його. Бо в нашій минувшині Шевченко. До нього – Сковорода. Там, у минулому – Гетьманщина, а ще давніше – Київська Русь. Ніхто і не сперечається, що треба йти вперед. Але перед цим – узяти з минулого найкраще, найпотрібніше. У нас є що з собою взяти.

Чому ж зараз все не так, як колись? Т. Шевченко казав: «Історія мого життя є частиною історії мого народу». І мого, і твого, і її, і їх, і нашого! Тож давайте самі творити нову історію, опираючись на стару, минулу. Лише тоді шлях у майбуття буде справді світлим… Як світле Шевченкове слово.